Я піймав себе на думці, що в нас все якось виходить добре. Ми ніби ведемо себе, наче не існує смерть, хвороб та зла, яке нас оточує. Якщо придивимося до коментарів, то побачимо якійсь світ, якій зовсім не є реальним. У цьому світі все добре. Є Добрий Бог, ангели, святі. І зовсім нема нічого такого, що може принести якусь злу частинку у цю картину.
Ми увесь час намагаємося втекти від реальності у цей “добрий” світ. Інколи нам це добре вдається, інколи не дуже.
І саме в цьому мені здається певна трагедія, проблема. Ми втрачаємо щось дуже важливе. Ми втрачаємо зі своєї уваги Того, Якій став тілом, Якій перетерпів страждання.
Виходить дивним чином, що Бог приходить до нас у цю долину темряви та недолі, а ми намагаємося втекти звідси. Ми все робимо для того, щоб не бути тут.
Ми намагаємося закрити у своєму гетто. Бути лише зі своїми. Створити якійсь свій альтернативний світ. А якщо нам це не вдається, то ми принаймні намагаємося створити цей світ у себе в розумі: не бачити зла, не бачити того, що діється навколо нас. Жити так, наче навколо не панує гріх та зло.
А Євангеліє починається з того, що навколо все погано і саме заради цього приходить Спаситель. Спасати можна лише тих, які гинуть. Якщо ми закриваємо очі на те, що ми гинемо, то і не зрозуміємо заради чого і від чого нас треба спасати.
Дивно, що ми саме намагаємося створити цей світ за допомогою віри в Бога. Саме віра в Христа стає тою стіною, яка відділяє мене від інших. Замість того, щоб бути з іншими, йти до них, ми вибираємо шлях ховатися.
Чого ми боїмося? Чи не того ми боїмося, що ми насправді не віримо? Чи не здається нам наша віра настільки слабкою, що достатньо того щоб зустрітися навіть з малим злом, щоб вона зламалася і зникла?
Чому ми закриваємо очі на зовнішнє зло і вже не бачимо того, що це зло в середині нас? Що зло не тільки ззовні, що воно настільки вкралося в наше життя, що живе в нас. Тоді як ти скриєшся від того зла, яке в тобі?
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Короткая память - Николай Николаевич «Дни человека — как трава; как цвет полевой, так он цветет. Пройдет над ним ветер, и нет его, и место его уже не узнает его». (Пс.102:15-16)
Поэзия : За межой межа... жизнь спешит дорогой - Людмила Солма *) примечание:
Нашим мамам, рождения 20-х годов, по жизни непросто жилось...
Но, негасимый свет их душевного тепла, доброты и неиссякаемой
любви до сих пор согревает нас.Светлая память- жизнь даровавшим,
кого уже нет с нами- но кого мы искренне любим
и благодарно помним сыновней и дочерней верностью.
И хочется добавить еще и следующее:
Не читайте пожалуйста это стихотворение так уж буквально - в нем более смысловых метафор и аллегорий, чем в буквальном прочтении. Его читать нужно не глазами, а душой и сердцем. Так "сума или котомка" - это душа и сердце материнские; а "нищенские крохи" - это те радости, что скупо ссужала лично ей судьба по жизни, но именно ими-то так щедро и делилась душа матери - и с нами, и окружающими её людьми, раздавая всю свою душевную чистоту и доброту без остатка. "мрачные потемки" - это те житейские тяготы, что так обильно сыпались порой на наших матерей. "Скромность утех" - это её умение стоически сносить жизненные горести и беды с оптимизмом: именно "радуясь сквозь слезы и печалясь в смехе". Она в любых самых сложнейших жизненных перипетиях была спасительным островком оптимизма и надежды, её вера не умерла от безысходностей "непрухи" и передалась нам, её детям - вера и доброта с любовью. Вот только рано она ушла от нас... матери всегда почему-то уходят слишком рано... - независимо от возраста. Нашей мамочке было 68 лет... но Господу, наверное, лучше знать - когда и кому, в какой час быть призванным к Нему. А, нам всем её так не хватает - её детям и внукам. Вечная и светлая память нашей дорогой мамочке...
